9  листопада – День української писемності і мови: О, мово рідна, ти зіткана із сонця і блакиті…
9lystopadmova
Погодьтесь: спілкування з розумними людьми, які вміють бачити в нашому непростому сьогоденні більше позитиву, ніж негативу, додає нам настрою, сіє надію на те, що для України таки настануть кращі часи. Ось недавно розмовляла із мудрою жінкою, шанованою не одним поколінням вчителькою, ветераном освітянської ниви Софією Володимирівною Пшеничко. Хоч ми торкались різних тем, але найбільше зупинились на одній – людські цінності, вихованість молоді, краса душі… І якось само собою співбесідниця згадала свою колегу, почесну громадянку Сокирян Лідію Любинецьку:
–Хотіла би наголосити, що є велика правда у народній мудрості: яка людина, така її мова. Ви ж пам’ятаєте, як гарно вміла спілкуватися із будь-ким наша незабутня Лідія Гнатівна. Ми працювали в одній школі, і я знаю, як уважно учні завжди слухали кожен урок цієї вчительки, а чимало дівчаток мріяли бути схожими на неї. По-перше, мова її була такою красивою, багатою, спокійною, а судження – переконливими і доступними для розуміння, що хотілося слухати цю вчительку і чути все, що вона каже. По-друге, вона була настільки інтелігентною, стриманою в усьому, завжди привітною і красивою. До останніх своїх днів… Лідія Гнатівна знала багато поезій Тараса Шевченка та інших авторів, любила цитувати їх на уроках. Я переконана, що ця мудра людина, яка багато пережила (зокрема, під час війни, у 40-ві роки була на примусових роботах в Німеччині) та все життя самовдосконалювалась, посіяла любов до української мови, до України сотням і сотням юних сокирянців та й дорослих громадян. Все життя вона присвятила просвітництву і Україні.
Далі пішла мова про одного з кращих учнів Л.Г.Любинецької – про Анатолія Добрянського, заслуженого діяча мистецтв України, почесного громадянина м.Чернівці, письменника, науковця. У 1952 році він закінчив Сокирянську школу №1, вступив на філологічний факультет Чернівецького університету, згодом захистив кандидатську дисертацію. Упродовж  життя він за всі свої досягнення (а їх було немало) завдячував саме своїй улюбленій вчительці – Лідії Гнатівні.
Анатолій Миколайович, який виріс у вчительській сім`ї (батько був репресований), всім серцем любив Україну, був надзвичайно талановитою людиною, ерудованим, високоосвіченим чоловіком, оратором від Бога. Якось у Києві, де мені в складі делегації нашої області довелось бути на одному із форумів, слово надали молодому науковцю з Чернівців Анатолію Добрянському. І вже з перших мовлених ним речень вщент заповнений великий зал ніби завмер: стало тихо-тихо. Бо виступаючий говорив такою гарною мовою, так барвисто і вміло, з такими відтінками інтонації, як ніхто до нього і після нього. Тоді я ще раз впевнилась у незвіданих багатствах своєї рідної мови і зрозуміла, що таке справжній талант, радіючи, що цей чоловік навчався в нашому місті, в нашій школі.
…По цій розмові мені пригадались неповторні лекції професора Київського національного університету ім. Т.Шевченка Анатолія Григоровича Погрібного (на жаль, він прожив всього 65 років). До речі, його чула і знала вся Україна, бо тривалий час регулярно вів свою авторську передачу на першому каналі національного радіо „Якби ми вчились так, як треба”. Майже дві години, не заглядаючи в жодні записи, науковець і письменник, як мовиться, на одному подиху розповідав студентам не тільки про творчість українських літераторів, а й про національні цінності нашої багатостраждальної країни та про те, якою має бути справжня людина-патріот, як маємо шанувати рідну мову, виколисану народом впродовж століть, і вміло користуватись нею. А як переконливо в ті роки розповідала нам на парах про важливість знання правил граматики наша викладачка Ольга Михайлівна Пазяк! Вона не раз наголошувала, що освіченість потрібна кожній людині, якщо вона прагне чогось досягти, а не лише тому, хто читає лекції чи дає уроки мови в школі…
Без сумніву, і сьогодні є кому доступно пояснювати дітям ці прості істини. Але… Чи вони тепер не хочуть нічого чути й бачити, крім своїх планшетів та смартфонів, чи взагалі плюють на науку?… Бо звідки ж беруться «грамотії», які в Інтернет-мережі пишуть коментарі та пости такою «мовою», що в одному-двох рядках – вісім помилок? Вже не кажучи про відсутність або недоречність розділових знаків. А що в усному спілкуванні юних?  – Це здебільшого мовне сміття на смітті і сміттям поганяє. Мабуть, і тому, що в домашніх умовах діти мало чують культурної мови батька і матері, бо й ті декілька років тому теж у дворах зі своїми ровесниками «набрались» брудного сленгу. За прагматичними турботами нині рідко хто у молодих сім’ях читає своїм чадам книжечки про добро і зло, про красу природи і важливість взаємоповаги між людьми. Не читають самі, не цікавляться, що і де роблять їхні діти, з ким дружать і як розмовляють. А коли діти виростуть… Можуть «прославити» «предків» таким телефонним діалогом, як це зробив один із сокирянців: з місця своєї служби в Закарпатті кілька місяців тому він висловлював рідній матері обурення всім і вся суто жирною лайкою (на жаль, та розмова розлетілась через Інтернет далеко за межі України).
Та, на щастя, маємо й розумників та розумничок! І саме вони, старанні й освічені – майбутнє нашої рідної країни. Вони наполегливо навчаються у вищих закладах, знають і рідну мову, й опановують іноземні, стають гарними фахівцями, радують близьких своїми успіхами і вміють бачити перспективу. Красу української мови і високу професійність понесли у світи, на різні континенти планети романківчанка Ірина Серотюк, сокирянець Богдан Велущак, журналіст із Новодністровська Тамара Морашан, сокирянець Олександр Писарюк і чимало інших представників мальовничої Сокирянщини. У тих країнах, де працюють волею долі, вони гуртують навколо себе тих, хто поважає Україну і бажає нам добра. І передають мовний спадок своїм нащадкам. Бо, як писала київська письменниця Юлія Косинська:
 Ніхто не має права забувати своєї мови рідної ніде. Як ті пісні, які співала мати, і як своє дитинство золоте. Вона, як ніжна пісня колискова, заходить в серце й душу з ранніх літ,
Ця мова, наче пташка світанкова, що гордо лине в свій стрімкий політ.
…Були часи (ще у 80-90-роки минулого століття), коли в громадському транспорті Києва дехто з подивом оглядався на того, хто українською мовою просив передати гроші водію за проїзд. Звичною для всіх була російська, на що працювала система впродовж десятиліть. Нині таки багато що змінилося. За роки незалежності України навіть у столиці в більшості сімей, не кажучи про установи та організації, шанують державну мову, спілкуються українською в побуті, нею навчаються діти у школах та вишах. Хоча… Вистачає серед чиновництва та й високопосадовців і таких, хто просто не бажає знати мову країни, яка дала їм роботу, хліб і до хліба, дала змогу навіть непомірно багатіти, в т.ч. на бідах народу. Напевне, прийшов час тестувати на знання державної мови тих, хто преться в «елітні ряди»: не здатен вивчити державну мову, значить не здатен щось корисне зробити для країни. А на телебачення та до радіомікрофонів затятим любителям мови східного сусіда (хай навіть вона для них рідна) варто хоч на кілька літ закрити дорогу. Поки не вивчать українську… Бо навіть американець Девід Телбот, який кілька років був у нас у Сокирянах волонтером, залюбки її вчив (і його дружина Крістін теж). Аргументував тим, що має знати мову країни, у якій вирішив попрацювати. Чом не приклад для тих, хто є корінним жителем України?
…Побутує думка, що наша мова-калинова – неповторна і найкраща в світі. І ось як гарно, із яким теплом та любов’ю пише про неї вище згадана поетеса:
 Ти зіткана із сонця і блакиті, неначе доля, чиста, осяйна… Хоча багато різних мов на світі, але в моєму серці ти одна!
Катерина ТИЩЕНКО,
член Національної спілки
журналістів України.