Щоразу – нова сила Слова і Думки, велика життєва мудрість та всеохоплююча любов до людей  та рідного краю –  саме ці слова якнайкраще характеризували  почесного громадянина села Романківці, поета, фольклориста члена Національної спілки журналістів України Василя  Васильовича Гандзія.

Завдяки світлому розуму та допитливості, яка з часом не згасла, а навпаки – лише розгоралася з новою силою,  автор створював  збірку  за збіркою , книгу за книгою і на 90-му році земного життя..

У ці весняні пасхальні дні він пішов… у вічність…У такий благодатний час з Василем Васильовичем  Ганзієм прощалась Сокирянщина…

Жив мудро, спокійно, виважено і насичено, цікаво, дієво…

Творив історію, відтворював знаменні події минулого і давав друге дихання народній творчості. То ж постійно у нього питали поради, консультувались, вчились, бо став Поетом, фольклористом і народознавцем, знаним журналістом.

За прозово-поетичними творами В.В.Ганзія учні Новодністровської та Романковецької гімназії, студенти Чернівецького та Іванофранківського національного університету, Вижницького коледжу прикладного мистецтва написали низку наукових та пошуково-дослідницьких робіт.

Народився Василь Гандзій у родині хліборобів. Зростав напівсиротою, за життя отримав 7-річну освіту румунською, середню загальну рідною українською, відтак здобув агрономічну, а потім – історичну в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича.

Трудову діяльність розпочав підлітком на нивах батьків, пізніше ходив до поміщика (1942-1943 роки) на поденне. Через кілька років здобув на Донеччині фах будівельника-верхолаза.

Пізніше був механізатором Романковецької МТС, «піднімав цілинні землі» в рідних Романківцях.

Далі були сімейні турботи, нелегка праця секретарем сільської ради, агрономом колгоспу .

– Загалом напрацював 44 роки трудового стажу і з високими урядовими нагородами зареєструвався під титулом пенсіонера, яким утішаюсь до…назначеного Всевишнім строку, – за життя розповідав про себе  В. Гандзій.

Думка за думкою, хвиля за хвилею,

У проявах миті кудись утекли

Як подих, як спалах шопотом-виявом

Минулим на душу і серце лягли.

Невпинно і швидко. Розгойдано й вічно,

Пливуть-упливають жадання кудись…

Чи то в занебесся  холодне і січне,

Чи то в поза сонця розпечену вись…

Де можна у честі правдиве збагнути

Та в людській повазі себе зберегти…