Щоразу – нова сила Слова і Думки, велика життєва мудрість та всеохоплююча любов до людей та рідного краю – саме ці слова якнайкраще характеризували почесного громадянина села Романківці, поета, фольклориста члена Національної спілки журналістів України Василя Васильовича Гандзія.
Завдяки світлому розуму та допитливості, яка з часом не згасла, а навпаки – лише розгоралася з новою силою, автор створював збірку за збіркою , книгу за книгою і на 90-му році земного життя..
У ці весняні пасхальні дні він пішов… у вічність…У такий благодатний час з Василем Васильовичем Ганзієм прощалась Сокирянщина…
Жив мудро, спокійно, виважено і насичено, цікаво, дієво…
Творив історію, відтворював знаменні події минулого і давав друге дихання народній творчості. То ж постійно у нього питали поради, консультувались, вчились, бо став Поетом, фольклористом і народознавцем, знаним журналістом.
За прозово-поетичними творами В.В.Ганзія учні Новодністровської та Романковецької гімназії, студенти Чернівецького та Іванофранківського національного університету, Вижницького коледжу прикладного мистецтва написали низку наукових та пошуково-дослідницьких робіт.
Народився Василь Гандзій у родині хліборобів. Зростав напівсиротою, за життя отримав 7-річну освіту румунською, середню загальну рідною українською, відтак здобув агрономічну, а потім – історичну в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича.
Трудову діяльність розпочав підлітком на нивах батьків, пізніше ходив до поміщика (1942-1943 роки) на поденне. Через кілька років здобув на Донеччині фах будівельника-верхолаза.
Пізніше був механізатором Романковецької МТС, «піднімав цілинні землі» в рідних Романківцях.
Далі були сімейні турботи, нелегка праця секретарем сільської ради, агрономом колгоспу .
– Загалом напрацював 44 роки трудового стажу і з високими урядовими нагородами зареєструвався під титулом пенсіонера, яким утішаюсь до…назначеного Всевишнім строку, – за життя розповідав про себе В. Гандзій.
Думка за думкою, хвиля за хвилею,
У проявах миті кудись утекли
Як подих, як спалах шопотом-виявом
Минулим на душу і серце лягли.
Невпинно і швидко. Розгойдано й вічно,
Пливуть-упливають жадання кудись…
Чи то в занебесся холодне і січне,
Чи то в поза сонця розпечену вись…
Де можна у честі правдиве збагнути
Та в людській повазі себе зберегти…