І повернулись села із забуття

За сторінками нової книги авторів

журналіста-краєзнавця Олександра Чорного

та історика-етнографа Олексія Мандзяка

 

 

У наш бурхливий і нестримний час ми не часто замислюємось над прожитим і зробленим, рідко поринаємо у своє минуле, щоб осмислити пройдений шлях, збагнути значимість того, що залишилось нам у спадок від далеких і близьких пращурів, зрозуміти, хто ми, чийого роду і чи бережемо у пам’яті ту крихітну заповітну місцину, де народились і зросли, звідки пішли у широкі життєві світи.

І через це, на жаль, багато чого не знаємо, чимало що втрачаємо, розгублюємо. От і про давні українські поселення, що існували раніше на терені Сокирянщини, уже нічого не відаємо. Які це села, скільки їх було?.. Можливо згадаємо одну-дві назви якогось хутора та й змовкнемо в скрушній здогадці, бо вже й спитати ні в кого і підказки ніде немає  ̶  імена тих давніх поселень не те, що із довідників чи з лиця землі зникли, вони і в пам’яті людській стерлися.

Ця щемна, хвилююча і досить цікава тема особливо захопила наших земляків-краєзнавців, авторів уже не однієї книги про рідний край Олександра Чорного і Олексія Мандзяка, що вони поставили собі за мету розшукати відомості про зниклі із різних причин поселення і повернути їх із забуття сучасникам, щоб продовжувалась ниточка пам’яті, щоб можна було впевненіше творити свою будучність.

Протягом майже трьох років ними здійснено титанічну роботу, адже вели невтомні пошуки матеріалів і документів в архівах, перечитували давні публікації різних мандрівників і дослідників, довідкову літературу, зустрічалися і бесідували із старожилами, істориками, краєзнавцями, очевидцями пережитих минулих подій. Потім ще робились переклади окремих матеріалів із старослов’янської,старомолдавської, румунської, польської і російських мов, були консультації з науковцями (археологами, істориками, лінгвістамиі ін.). А скільки разів доводилось виїжджати на місця, щоб, так би мовити, на власні очі побачити бодай хоч якісь залишки колишніх поселень і при можливості зафіксувати їх на світлини.

І ось уже є перший вагомий результат  ̶  на видноколі тріпоче свіжими сторінками добротна і вагома своїми дослідженнями, знахідками і відкриттями книга «Не загубились села у віках». Завдяки старанням авторів із глибокого забуття повернуто добрі імена не якогось одного поселення, а відразу майже 40 сіл ! Ентузіасти охопили дослідженнями усю територію як сучасного Сокирянського району, так і землі, що складали раніше Сокирянську, Романковецьку, Васкауцьку (Вашківці) і Ломачинецьку волості Хотинського повіту Бессарабської губернії. По лінії Дністра це були землі від існуючих сьогодні сіл Комарів Кельменецького району включно до Наславчі Окницького, що в Республіці Молдова.

Книга дихає документами, фактами, оповідаючи про історичні реалії на Буковині, а головним чином у бессарабській її частині, в період із ХУ-ХХ століть. Майже кожна сторінка несе для читача якусь новизну, цікавинку, викликає бажання як можна швидше довідатись про те, що приховує від нас минувшина на сокирянських землях і як називались ті села, в яких жили попередні покоління, в тому числі й наші дідусі й бабусі, і що вони пережили, як так сталося, що поселення зникли.

Для багатьох сучасників своєрідним відкриттям стане розповідь, що прародичем нинішнього Коболчина було старе село, що характеризує себе уже своєю назвою,  ̶  Бабине. Воно розташовувалось в південно-східній частині від центральної асфальтової дороги, що веде на Сокиряни, на правому березі річки Коболча. Є дані, що це було давньоруське селище ХІV-ХV ст., а переказ свідчить, що його знищили татари чи турки, вирізавши і забравши в неволю багато людей. До речі, про цю страшну трагедію й сьогодні нагадує в сучасному Коболчині так званий турецький цвинтар, що обгороджений старезними дикими каменями і від цього здається ще таємничишім.

Ще одним майже невідомим, але збереженим у багатьох архівних документах є село Карликів, що існувало між Романківцями і Вашківцями праворуч дороги, яка веде на Бричани, і мало трохи більше 30 гектарів землі. Науковці приписують його до поселень, що виявлені ще в VІІІ-ІХ ст. Тутешні мешканці займалися хліборобством, полюванням, вміли майструвати вироби з глини і залишили після себе сліди такого поширеного виробництва як кераміка, з якої тоді були горщики, миски, сковорідки… Пізніше нащадки тих поселенців розбрелися хто куди, в тому числі й у південні степи Молдови та аж до далекого сибірського краю.

Достеменно відомо, що в свій час землі Карликова належали багатьом власникам, а останнім часом  ̶  М.М. Крупенському та Ф.Ф. Казиміру. Нині про поселення нагадує хіба що великий історичний хрест заввишки 1,5-1,8 м і навколо нього  ̶  близько десяти невеличких хрестів, що майже повністю вгрузли у землю, чатуючи пам’ять про минуле.

Читаючи розповіді, мимоволі зупиняєшся в роздумах уже над самою назвою сіл, яких тепер уже немає, адже вони у багатьох випадках таємничі, загадкові і відлунюють подих давнини. Ось гляньте: «Вертеп» (!), «Причина» (?), «Ратуш», «Ришинця», «Боршова Кропивна», «Букачюва», «Кисилбас», Куютин», «Жафино», «Вишнева», «Поливанів Яр», «Молодава», «Дубова» … Останні три назви, крім загальної цікавості серед сільських людей, особливої популярності набули ще й у наукових колах. Адже тут, на правому березі Дністра, де вони розташовувались, у свій час побували археологи із світовим іменем і зробили відкриття, які увійшли у золотий фонд археологічної науки.

Досить сказати тільки про відкриття у Молодовому палеолітичної стоянки людини давнього кам’яного віку, яка складалася з кісток і бивнів мамонта. А які кремінні майстерні існували в епоху бронзи в Поливановому Яру, що певний час відносився до Молодівської сільської ради! Скільки знань дала нам Дубова під час вивчення тут чорноліської культури за матеріалами непоротівської групи археологічних знахідок!

Дослідження, проведені авторами, підтверджують припущення науковців, що територія Сокирянщини була заселена слов’янами за довго до входження у склад Молдавського князівства, а деякі населені пункти існували ще за часів Київської Русі. Є також підтвердження, що Сокирянщина була практично прикордонною територією Шипинської землі (кін. ХІІІ – кін. XV ст.).

Із книги читачі зможуть довідатись про патрульн-постову фортецю Салмакати, котра у часи існування Візантійської імперії охороняла кордони наших земель і розташовувалася між селами Непоротове і Ломачинці. Крім цього, можуть розширити свої знання про літописний південно-східний прикордонний форпост Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств – місто Кучелмін, яке виникло у XI–XII ст. Отже, між селами Ломачинці і Непоротове у ХІІ – першій половині XIII ст. містився великий, добре укріплений населений пункт, який складався з трьох городищ і двох великих поселень-посадів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 47 = 57