Кого ж шанує міська рада!?

Схилив голову Тарас Шевченко у Сокирянах, опустивши очі, ніби тривожать його думи сумні та сором за нащадків… Не вистачає слів, якими можна було б охарактеризувати обурення містян, що сьогодні прийшли вшанувати пам’ять Великого Кобзаря у день річниці його перепоховання. А зустрічає їх погруддя Пророка, соромно, навіть, писати, – обшарпане, понівечене, прізвища митця і не прочитаєш – букви повідлітали, а територія поруч – заросла бур’янами, лави поламані… Сумно і соромно!

Весна – це Шевченкова пора!  У квітучий час оновлення народився та знайшов вічний спочинок. Ідуть колонами у березневі та травневі дні люди до пам’ятника поету у Сокирянах – вклоняються, приносять квіти, подумки дякують. Тож, невже, така несподіванка для всіх чиновників міської ради, що у цей час варто було б навести лад біля погруддя. Чи, може, серед сотні штатних працівників міськради, «Сокиряни-благоустрій» не знайшлося людини, яка, хоча б, букву у прізвищі приклеїла?..

А заступник Чорний – «гастролює», мера, взагалі, не видно, а те,  що у місті безлад, –  не цікавить нікого, тільки простих жителів, які гнівно зауважують, що за роки своїх каденцій і мільйонних, але, на жаль, безрезультатних фінансових вливань у ОТГ, вже можна було б встановити золоте погруддя Кобзаря!

Своєю бездіяльністю ви, «шановні», паплюжите пам’ять Пророка, що жив і творив з думкою про те, що в Україні буде лад та порядок. А такі «діячі», як ви,  не можете зберегти  гарний вигляд, навіть, клаптика землі, де кожен може сісти, відпочити, згадати Шевченкові заповіти та ще раз переосмислити величне, пророче: «Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають…»