«Неймовірні Ломачинці!»

Трепетні спогади про найкращий період у  житті автора цього матеріалу пов’язані саме з дитинством і Ломачинцями. Донині тут усе залишається близьким. Кожна стежка, котрою малою бігала разом з братом. Кожна місцина, де бували з Романом у пошуках цікавих пригод. Кожен прожитий день, що закарбувався у пам’яті щастям. Тому, коли трапляється нагода зайвий раз відвідати рідні Ломачинці, – з неймовірною насолодою ступаю на малу батьківщину! Ось і нині на запрошення завідуючої бібліотекою- філією села Ломачинці Наталії Горчак  автор мала змогу побувати на зустрічі у рамках рекламно-інформаційного краєзнавчого проекту «Неймовірні Ломачинці: вулицями мого села».

Ошатна місцина, де між високих тополь та ялин заховалася невелика будівля бібліотеки, наче притягує невидимою силою, аби не минути – обов’язково зайти до Храму книги. Мабуть, тому вже не перше стрічання творчих особистостей, любителів Слова і затятих книгоманів залишає по собі присмак дива і натхненної окриленості. Цього разу присутні могли  не тільки насолодитися поетичним словом і піснею, а й отримати цікаву інформацію про історію села, походження його назви та виникнення ломачинецьких вуличок. Член НСЖУ, краєзнавець, автор численних праць у царині історичної розвідки поселень Сокирянщини Олександр Чорний ознайомив ломачинчан із цікавими фактами з далекої минувшини їхньої з діда-прадіда землі, де свого часу проживали пани Крупенські. Свідченням цього є панський склеп на території церкви та величезні колони – залишки палацу. А для всіх, хто досі не знав, звідки ж пішла назва «Ломачинці», Олександр Дмитрович розповів легенду, у жартівливій формі додавши, що «легенда – невістка історії», а, значить,  ніхто достеменно не знає,  де межа між правдою і вигадкою. Приємним сюрпризом для бібліотеки стало подароване краєзнавцем видання у співавторстві з Олексієм Мандзяком «Не загубились села у віках».

Про сучасне й колишнє найменування вулиць і вуличок, виникнення та зміни назв, що означає назва вулиці «Турґєнєва» (не плутайте з відомим російським письменником!) розповів член НСЖУ, краєзнавець, ломачинчанин Михайло Шундрій. Місцевим жителям давно відомо, до кого звертатися з тих чи інших питань стосовно історії села, роду. Бо вже не одному односельчанину Михайло Михайлович допоміг відновити власний родовід. З допомогою Михайла Шундрія знайшла і своє коріння журнадісь, що підготувала цей матеріал,   і тепер історія роду  сягає 1777 року.

Певно, ніхто з ломачинчан достеменно не знає добре сільські вулиці й маленькі завулки, як контролер, поетеса Лариса Тулюлюк-Кушнір, яка поділилася своїми спогадами про перші враження від місцевості, знайомство із сельчанами та кумедні випадки робочих буднів у Ломачинцях. Та попри те  ця місцина не змогла залишити серце жінки байдужим, бо зізналася, що якось під час чергового контролю лічильників на подвір’ї подружжя Нагірняків написала вірш-присвяту вулиці «Зелений клин».

Поміж тим виступи запрошених творчих особистостей та краєзнавців доповнювали пісні-присвяти рідному селу місцевого хору «Берегиня» на чолі з керівником Марією Маковійчук. А Ангеліна Бурлака продекламувала вірш Інни Гончар «Притихло все над Гострою Скалою», присвячений корінному ломачинчанину, письменнику, драматургу, видатному митцеві Івану Нагірняку. Приємно було почути з вуст дівчини виконання й  авторки цього тексту  вірша «На храмове свято».

Вкотре зрозуміла – де б не проживала, куди б не занесла мене доля, думками завжди повертатимусь у рідні Ломачинці, у колиску своїх предків, мого знайомства зі світом і становлення мене як особистості!

 

ОДА  СЕЛУ

Медово пахне літо у селі,

Веде за руку в ароматні ночі.

І зоряно виспівують гаї,

Старезним панським липам щось шепочуть.

 

Поміж хатами в’ється давній Шлях

(Комусь нагадує Чумацький, може).

Бокаті сливи гупають в садах,

Обвивши рясно гіллям огорожі.

 

Десь бреше за околицями пес,

Ще свіжоскошені п’янять покоси

На миро схожі – линуть до небес,

Аби вплестись у світанкові роси.

 

Крислатий плáтан вкрила сивина

Пройдешніх літ, зіжатих в перевеслі.

Історію Крупенських бистрина

Малює пензлем на дністровім плесі.

 

Церковні дзвони чути іздаля,

Купаються у сонці і блакиті.

То все – для серця рідна сторона!

Проведені у ній – солодкі миті!

 

Оте – не заховається в літах,

Ніколи не зупиниться у літі.

Знов гупатимуть сливи у садах,

Вестиме шлях в найкращий край у світі.

 

Інна РУСНАК