“Патріотизм – це коли ти щось робиш для людей”: ексклюзивне інтерв’ю з нагоди ювілею голови Сокирянської районної ради Василя Козака
IMG_3372

Без особливої скромності можна сказати – голову Сокирянської районної ради В.В.Козака знають скрізь: в інших районах області, в інших областях України, в Кабінеті Міністрів і т.д.

…Він уміє, знаходить шляхи, щоб «відчинити» будь-які двері, якщо треба вирішити для району те чи інше питання. Одні йдуть назустріч, допомагають і розуміють, інші – стараються якнайшвидше відкараскатися… Перемоги і невдачі, досягнення і недоліки – це все у Козака є. Він живе, як кажуть, на повну. Жорсткий і добрий, далекоглядний і вмілий, наполегливий і стрімкий, неспокійної вдачі людина. Особистість для Сокирянщини – знакова. Можна лише підозрювати, що за зовнішнім «муром» криється чутливе серце й ранима душа. Спробуємо допитатися… Адже на його життєвому порозі – славних, щедрих, сповнених десятками добрих справ, – 60 літ!

 

– Василю Васильовичу, не так давно Ви провели для нашого редакційного колективу екскурсію поверхами нового Палацу культури. З оглядового майданчика ми побачили цей куточок Сокирян просто прекрасним. Не повірили своїм очам, хоча в той день був дощ. А якими Ви бачите Сокиряни у недалекій перспективі?

– Ну ось тобі, знову не уникнути політики? Я завжди вважав, що центром району мають бути Сокиряни. Мене звинувачували в тому, що я проти створення Романковецької ОТГ із центром в Романківцях, хоч більшу частину свого життя я прожив у цьому селі. Але… Якщо бути прагматиком і реалістом, треба розуміти, що у найближчій перспективі немає можливості зробити в Романківцях усе те, що вже зроблено у Сокирянах. Я коли розмовляю з нашими медиками, не втомлююся повторювати, що на сьогодні жоден район в області не зможе побудувати таку лікарню, яка є в Сокирянах. Та навіть і в Києві. Ми ж бачимо, ОХМАТДИТ будували за двох Президентів, але він і досі не завершений…

Враховуючи курс долара, мені навіть страшно порахувати, скільки би коштувала наша лікарня, щоб її довелося добудовувати зараз…

Якими бачу Сокиряни, я показав це на території райлікарні та нового будинку культури. Ви знаєте моє гасло: нам не треба йти в Європу, Європу нам треба будувати вдома… Я радий, що багато наших людей побували в різних країнах, побачили багато чого, навчилися. Подивіться, які зараз будинки в селах! Травичка, газони, лавочки, навіть фонтанчики…

– Кажуть, кожен кулик хвалить своє болото. А кожен козак – свій рідний край. Що для Вас означають ці поняття – «люблю свій рідний край»?

– Є інше прислів’я: де народився – там і пригодився. Я звідси не збираюся виїжджати. Треба залишити свій слід на землі. Я багато поїздив по світу. Хто б що не розказував, що десь дуже все добре, ми повинні усвідомити, що ТАМ – ми завжди будемо другим сортом. Тут треба працювати – для своїх дітей і внуків.

Яскравий приклад. Канада любить Україну неймовірно. Дуже за нас там хвилюються, але… «безвізу» немає до сьогодні. Німеччина будує Північний потік, бо німцям потрібен газ. Кожна країна, насамперед, турбується про свої інтереси. А Україна купує російський газ… в Швейцарії. І кричимо про патріотизм.

Згадаймо й тих «патріотів», які в 2014 році ходили навколо райдержадміністрації. Де вони зараз?

Я ніколи не забуду, як до мене приїхали люди з автоматами, бо я не давав розібрати залізну дорогу. Це так роблять патріоти? Так, її треба було ремонтувати. Але ж нову вже не побудує ніхто. Треба зберегти хоча б те, що ми маємо.

Патріотизм – це коли ти прийшов на роботу й виконуєш свої обов’язки, навіть за таку заробітну плату, яку роками платили і зараз платять.

– У скількох країнах Ви побували? Що Вам там особливо запам’яталося? І все-таки, чого там немає такого, що є у нас?

– Та не так то й багато країн побачив. Окрім європейських, побував у Китаї, в Сінгапурі, в Таїланді, В’єтнамі, у США,… Не бував у скандинавських країнах.

Що запам’яталося? Візьмемо приклад Сінгапура й Арабських Еміратів. В останніх у 60-х роках минулого століття була одна дорога – глиняна, довжиною кілометрів 40. А тепер можна пересвідчитися, як за короткий період можна багато зробити, якщо люди цього хочуть. І це при тому, що основний їхній дохід це не нафта, як багато хто думає. Так, перші прибутки вони отримали від експорту нафти, розумно ними розпорядилися. Нині там успішно працюють банки розвивається туризм, надаються послуги і все решта.

Дуже вразив Сінгапур. Це країна-острів, яка свого не має нічого. Ні електроенергії, ні води, ні навіть тюрми. Їхні злочинці відбувають покарання в тюрмах Індонезії, якій у свою чергу платять за оренду. Мінімальна зарплата в Сінгапурі – 4000 доларів. У білім костюмі можна сісти на асфальт і не забруднитися. Закони дуже жорсткі. За те, що ти кинув жуйку – штраф, недокурок – штраф. Такого поняття, як «вкрасти» – немає. Скрізь чистота і порядок. На одній вулиці розміщені храми всіх віросповідань. Ще в 1971 році – це був піратський острів, де аборигени… з’їли моряка востаннє. У нас вже тоді був розвинутий соціалізм. Але – вони нас обійшли. Там люди не купаються в морі, де ходять кораблі. Для цього обладнали окремий острів, а воду морську біля пляжів очищають…

А що в нас краще? Та все у нас краще. Нам Бог дав усе. Не вистачає лише патріотичного керівництва. У нас є дивовижна земля, сприятливий клімат, розумні люди…

Не так давно ми взяли курс на розвиток садівництва. А тепер його що треба згортати? Бо одні ринки збуту Україна втратила, а інших – не надбала. Без втручання держави цієї проблеми не вирішити. Сьогодні кілограм моркви – 20 грн., а яблук – 4…

Проблема ще в тому, що наші люди не дружні. Кожен думає, що він виживе сам. А насправді вижити можна лише разом!

– Кого б Ви назвали, хто став для Вас школою життя? За кого Ви вдячні долі?

– Найперше, хорошою школою життя (в усіх напрямках) для мене став колишній перший секретар Сокирянського райкому партії (нині вже покійний) Володимир Ткаченко, який весь час «шукав» мені посаду. За те, що я не погоджувався йти ні на партійну, ні на комсомольську роботу, відправив мене у 28 років служити в армію. Офіцером. У моїй сім’ї вже була одна дитина і незадовго мала народитися друга. Але ж я… не послухав партію. Старалися «посприяти», щоб мене направили на атомний полігон «Мирний». Та… обійшлося, служив я в Хмельницькому. Був замполітом роти. Знаєте, служити в армії у 18 років і в 28 – це різні речі. Я вже мав досвід роботи в колгоспі, економістом. Був одружений. Щось уже в житті розумів.

На мене багато людей вплинули. Я завжди стараюся вчитися. Своїми заступниками вишукував людей, розумніших у своїх галузях за мене. Ніколи не соромився запитати у Георгія Петровича Руснака, що він думає з того чи іншого приводу. А тепер уже дехто може у мене щось питати, бо за 16 років в органах влади я все знаю, що було: мені архів не треба піднімати. Може, інколи це й не дуже добре, що все пам’ятаю… Особливо ціную знайомство із Семеном Ізрайловичем Поташником – Героєм України. Багато чого у нього навчився. Це глиба досвіду, знань, мудрості. Дуже радий знайомству з ним. Багато вражень маю від особистого спілкування з Юлією Володимирівною Тимошенко. Мужня жінка, справжній професіонал.

– Ваші батьки свого часу були комуністами. І Ви також були членом КПРС. Тепер, знаю, ходите до церкви. Ви давно почали вірити в Бога?

–У Бога я вірив завжди. По-перше, щоб Ви знали, я виріс у Сербичанах у своєї бабусі, яка жила коло церкви. Усі батюшки, які приїжджали в село, зупинялися в її хаті. Бабуся постійно пекла проскури для церкви. Усі священики були досить освіченими людьми. Мені було дуже цікаво з ними спілкуватися. Зокрема, з географії, історії. Пам’ятаю, приїжджав батюшка з Гвіздівців, який дуже вдало поєднував зміст Біблії з географією. Зараз я не так часто, як хотілося б, відвідую церкву. Але я вірю в Бога і знаю, що рано чи пізно кожен із нас буде відповідати за сподіяне. Бог повинен бути в душі людини. У моєму житті є багато випадків, які неможливо пояснити, чому воно трапилося саме так. Є над нами вищі сили…

– Мати Ваша була комуністом, але свою матір, Вашу бабусю, (це в ті часи!) хоронила із попом. Я дуже добре це пам’ятаю, бо моє інтерв’ю з нею, як із сільським головою, вийшло у «Дністрових зорях» в той день, коли на бюро райкому партії розглядали персональну справу Галини Якимівни Козак.

– Я ж казав, що моя бабуся жила коло церкви. Перед смертю вона зібрала своїх рідних і заповіла, щоб її похоронили саме так.

І тоді, й зараз вважаю, що моя мама вчинила правильно. Нас було шестеро внуків-хлопців, ми несли покійну від самої церкви аж до кладовища.

Матір після того звільнили з роботи й виключили з рядів КПРС. Мене теж на бюро викликали, «виховували»…

– Кажуть, Ви допомагаєте Галицькому монастирю?

– Вважаю, що про такі речі не треба говорити на весь світ. Я допомагаю усім людям, якщо можу…

– Хотілося б згадати про щаблі Вашого зростання – як особистості, керівника. Після Київської сільськогосподарської академії Ви повернулися в Романківці…

– Вчився я на стаціонарі, відразу після школи. Золотої медалі у мене не було – четвірку в атестат мені поставили з російської мови. Але вступні екзамени здав дуже добре: три п’ятірки і одна четвірка… У колгоспі мене призначили економістом з оплати праці, відтак – начальником планово-економічного відділу. Потім була служба в армії. Після повернення – знову колгосп. А далі – обрали головою колгоспу «Грубнянський». Це теж була хороша школа життя.

– Дуже цікавий факт біографії. Як Ви зуміли «приборкати» таке своєрідне село? Там же на посаді голови ніхто довго не затримувався?

– Я був там 25-им чи 26-им головою колгоспу. Але повинен наголосити, що грубнянці дуже дружні люди. На колгоспні збори приходило в клуб усе село, навіть ті, хто не працював у колгоспі.

Перший рік-півтора я «ламав» систему безгосподарності. Дехто мене підтримував, багато хто – ні. Ці дві групи людей дискутували в клубі на звітних зборах по декілька годин. Я давав їм можливість випустити пар. Була демократія. У підсумку… мене знову обирали головою. Так було 8 років. Тож хто пройшов колгоспні збори, не боїться нічого.

– Варто згадати стосовно Вашої біографії період газифікації всіх населених пунктів району.

– Газифікацію ми почали восени 2003 року і завершили за два роки. Я зібрав сільських голів у Романківцях, розказав про плани. А в очах декого читаю: що ти тут нам розказуєш? Почали ми із центру села Романківці. Роботи були оплачені за рахунок моєї фірми. Сільським головою тоді була Любов Іванівна Степаненко. Вона мене підтримувала, ми попрацювали разом успішно. Спочатку газифікували дитсадок і школу. Мені тоді вдалося встановити особисті відносини із керівниками чотирьох Облгазів, а ще – з людиною, яка одним телефонним дзвінком могла вирішити всі проблеми. За два роки були зроблені всі підвідні газопроводи за рахунок «Нафтогазу». Там, де сільські голови включалися активніше, газ надійшов й у приватні будинки швидше.

– Ви нині вірите в те, що ми ще повернемось в селах, та й у місті, до широкого використання газу? Дрова ж – не вихід.

– Якщо правильно порахувати й врахувати все, то й зараз у підсумку дешевше використовувати газ. Хороший котел для переведення опалення на дрова коштує дорого. Все дорожчими будуть й самі дрова. Крім того, треба, щоб вдома постійно хтось був. Я не вірю, що у найближчий час винайдуть щось комфортніше для опалення, ніж газ. Зараз, із цими тарифами… Це просто заробляння магнатів на людях.

– Можете відверто сказати, як Ви переживаєте свої невдачі? Вони Вас розслабляють, а, може, загартовують, чи просто руки опускаються?

– Невдачі… По-різному буває. Інколи й охоплює розчарування. Слава Богу, воно проходить, і знову беруся до роботи.

Сьогодні Ваша команда (як тепер модно говорити) – це хто?

– Безперечно, найперше – депутати районної ради. Я не сприймаю ситуацію, коли депутати мають голосувати за ті чи інші рішення сліпо, бо так хтось сказав. Завжди намагаюсь готувати сесії райради так, пояснювати питання так, щоб будь-яка думаюча людина розуміла, що це – треба. Тому не було жодного разу, щоб ми якесь рішення прийняли незаконно чи на шкоду громаді.

А ще моя команда – це тверезомислячі сільські голови.

Ситуація зараз дуже непроста. Бо всі хочуть змін. Я теж хочу змін. Але таких, щоб вони зрушили життя наших людей на краще. У мене, знаєте, яка зараз мрія? 16 травня піти на пенсію. Але ж розумію й інше: що не маю права зараз залишити справи незавершеними. Скажімо, щодня проходжу біля Палацу культури (зараз вдалося добитися деяких коштів – на котельню, трансформатор, мережу), і розумію, що треба будь-якими шляхами це будівництво закінчити. Як-небудь зробити не хочу. А щоб зробити все хоча б так, як у лікарні, потрібні великі кошти.

– Ви могли би зараз сформулювати основне правило свого життя?

– Моє правило, хоч це може звучати банально: намагаюся жити так, щоб можна було прямо дивитися людям в очі. Бо знаю, що нікому поганого не зробив. Я пережив дві революції, зустрічав, навіть у себе на подвір’ї, «команди революціонерів», не уникав тих зустрічей, зі всіма спілкувався. Інша справа, що виходило це по-різному…

– А як Ви до своїх дітей ставилися? Якась основа має бути в стосунках батька з дітьми?

– Стосунки були і є нормальними. Виховував їх так, щоб були самостійними, відповідали за свої вчинки. Однак. Коли був головою колгоспу, я їх дуже мало бачив. Зараз сам собі не вірю, що кожен день (будній і святковий) о-пів на шосту ранку – я вже був на фермі. І до 12-ої ночі – на роботі. В тому числі, і на Пасху. Я приходив на ферму, і вже знав, хто з доярок може не прийти. А корови ж не розуміють, що Пасха – це вихідний день…

Було таке, що приїхав у контору, а секретарка каже: Вам дружина дзвонила вже десять разів (мобільних телефонів у нас ще не було). Приїжджаю додому, а Олена каже: «Юлечко, бачиш, це – твій батько…» Дитина тиждень просить маму: покажи мені тата…

Хоча, вважаю, що дітей я виховав нормально. Я горджуся ними. Син закінчив Київський університет ім.Шевченка, а дочка – інститут міжнародних відносин. На якихось зборах ректор хвалився: «Бачите, у нас навчаються і діти з села…»

Син і дочка жили самі на квартирі. Вони дуже дружні. Я завжди болісно переживаю, коли чую, що брат із сестрою, дочка з мамою конфліктують, щось поділити не можуть…

Юля створила в Києві з нуля свій бізнес. Є така фірма «Яра», яка пропагує здорове харчування. Коли вона це починала, я сміявся. Але все вийшло непогано. Володя теж займається власним бізнесом. Бачачи, як я працюю (що будь-хто може шукати в моїх діях компромат), він не захотів йти на державну службу. Отак моя біографія вплинула на вибір сина і доньки.

У мене таке враження, що такої молоді, яка б зараз працювала, як моє покоління (бо так треба!), вже немає.

А є щось таке, що Вас в людях особливо дратує?

– Мені прикро, що не всі можуть тверезо думати. Неодноразово повторював, що спасіння потопаючого – в руках самого потопаючого. Чомусь багато хто вважає, що до нас хтось має прийти і зробити нам те чи інше. Цього ж не буде! Про це свідчить життєвий досвід.

Усе своє життя я хотів і стараюся, щоб Сокирянський район був найкращим. Повірте, що й сьогодні нам інші заздрять. Бо у нас є одне, друге, третє…

– Я про це теж знаю від своїх колег-журналістів з інших районів, які побували у нас. Вони щиро про це казали.

– У нас краще. У нас більше. За нас хоча б говорять. Але добро твориться лише спільною працею.

Ви питаєте, що дратує? Найбільше – негосподарський підхід. Не можна робити так, щоб тільки гроші «закопати»…

У принципі, ми маємо ту владу, якої заслуговуємо.

– Бачу, у Вас у кабінеті є декілька грамот, подяк, сертифікатів. А яка відзнака найдорожча?

– У мене є понад десять грамот від Голови УПЦ, митрополита Київського Онуфрія, а також орден святого рівноапостольного князя Володимира. (Це до того, чи я допомагаю Галицькому монастирю.) Цього священнослужителя я дуже поважаю. Нам усім пощастило з ним. Маю на увазі його толерантність у цей непростий період для віруючих людей. Онуфрій – це справді свята людина.

– На Вашому життєвому порозі – поважний ювілей. Самі собі що Ви бажаєте на наступні роки?

– Те, що й усі собі бажають? – Здоров’я. З нашою реформою охорони здоров’я… лікуватися проблематично. Настали часи, коли побутує думка, що можна лікувати й по телефону.

– Перед цим інтерв’ю Ви мене попередили, що часу обмаль, бо у Вас планується зустріч із китайцями. Це що? Звідки й куди?

– Взагалі-то, я поки що не хотів би про це говорити. Але ж Ви розумієте, що району потрібні інвестори. Китайці хочуть вивчати наш досвід. Я покажу їм наш район, Дністровську ГАЕС. Поки що більше нічого не скажу.

– Василю Васильовичу, дякую Вам за цю змістовну, цікаву розмову. А також хочу побажати Вам від імені редакційного колективу міцного здоров’я, багато сил і енергії у вирішенні нагальних питань Сокирянщини. Як би там не було, Ви ж розумієте: від Вас і від Вашої команди постійно чогось чекають, а точніше – вагомих кроків щодо соціально-економічного розвитку краю. Хай Ваші плани і сподівання людей здійснюються…

 

Інтерв’ю взяла

Валентина ГАФІНЧУК