Плакали берези…

Що це було? Як могло таке бути? Одна за одною із стогоном падали на землю, як солдати, берізки у найбільшому, найзеленішому дворі по вул.Шевченка – Ярослава Мудрого у Сокирянах. Вони були й справді не лише красунями, а й охоронцями, воїнами, які хоч трохи відвойовували від хижаків-автомобілів чисте повітря для дітвори, старших людей, загалом – усіх.

Щовесни ми всі разом спостерігали, як пробиваються знову на світ зелені листочки. Відтак – буяла літня зелень-прохолода. А потім – золотим намистом восени вітала кожна гілочка й додавала особливого, чарівного, казкового настрою… Людям – і старшим, і дітям – не хотілося підніматися на свої поверхи й балкони, й вони займали, хто перший, усі лавки під під’їздами.

У вівторок, який невдачливий (!) день, у двір зайшли страшні люди, із пилами й сокирами. Дерева завмерли. Затих вітер, який, зазвичай, гуляє протягом майже завжди. Невже?! Задзижчали грізно пили, і одна за одною, умиваючись березовим соком, гулко падали додолу білокорі.

Як художні витвори, світлі, красиві, в очікуванні весняної благодатності, але вже… в полінах, вантажились берізки на машину. Як круки, навколо вертілися мужлани, примірялися, кому й на що треба було цієї заплаканої деревини…

Скільки по Сокирянах сухих дерев, скільки омертвілого гілля, яке й справді треба було б прочистити!!! Але в чиїхось запалених мізках визріло вбивство дворових красунь…

Але що тут скажеш? Коли господаря в місті немає!

Валентина ГАФІНЧУК