Михайло Шморгун | Мерседес Максим Юрійович

Одним із найбільш недооцінених критиками і глядачами серіалів у 2017 році став продукт американського телеканалу «Audience» за сюжетом книги Стівена Кінга «Містер Мерседес». Окрім фірмової атмосфери кінгівського хоррору, прекрасну роль олдового детектива Біла Ходжеса зіграв блискучий Брендан Глісон. Не менш прекрасний у своїй ролі й головний антагоніст — Брейді «Містер Мерседес» Хартсфілд у виконанні молодого Гаррі Тредевея.

Синопсис серіалу достатньо нетривіальний і дуже тонко привідкриває гнійні рани суспільства, в якому ми живемо сьогодні. В сюжеті розповідається, як у кінці 2000-их у кризовій (теза достатньо неоднозначна, але в контексті перемоги на виборах у СШАДональда Трампа — цілком можлива) для «білого американця» час у невеликому містечку увага падає на чергу обездолених безробітних, котрі в ранковій черзі біля т.зв. «ярмарку вакансій» очікують отримання будь-якої робити для власного виживання.

В цей час на них налітає дванадцятициліндровий Mercedes-Benz S600, за кермом якого перебуває злий «антигерой нашого часу». В результаті гине 8 людей, у тому числі й мати з хворою малою дитиною, а навколо лежать частини тіл інших 15 поранених. Головний антигерой спокійно залишає місце події і надалі вважає цей момент найкращим у своєму «геніальному» житті. Він усе продумав і недієві американські правоохоронці ніяк не можуть знайти порушника. Справа стає «висяком» і через багато років перетворюється на «міську легенду».

Герой, Брейді «Містер Мерседес» Хартсфілд, залишає свій особливий «месидж» світу. Месидж «Містера Мерседеса» — абсолютна ненависть до того бідного, сірого, убогого світу, в якому він живе і має померти. Mercedes-Benz S600 у його символічному теракті — символ достатку, успішності американської мрії та ідеального способу життя білої людини. Символ давно втраченої західним світом ери, де не було ніякого Ілона Маска з його електромобілями і бажанням колонізації Марсу, ніякого Марка Цукерберга з його «Facebook», а статус та висока роль людини в суспільстві вимірювались об’ємом двигуна і класом його авто.

Коли в тому ж «Facebook» я побачив відео з незадекларованим Mercedes GLE народного депутата Максима Бурбака, то мені раптом усе стало чітко зрозуміло. Для нашого українського сьогодення саме Бурбак — є таким же кінгівським антигероєм, «Містером Мерседесом». Давно забута в західному світі ідея статусного багатства як ніколи міцно тримає за одне місце переважну більшість представників українського загалом — і чернівецького зокрема — правлячого класу.

Вип’ячувати власне неприродне багатство у воюючій країні? Чи, може, ці люди навчилися бути щасливими у країні тотального горя і нещастя, де немає жодної насправді щасливої людини? Який розумний резон «понтуватися» непрактичним транспортом народному «Містеру Мерседесу» Максиму Юрійовичу? І як на це дивиться 99,9% його виборців у Хотинському, Кельменецькому, Сокирянському, Заставнівському районах, де машини такого класу можуть побачити хіба що в Інтернеті?

А, може, справа саме в цьому! У бажанні вчергове принизити своїм багатством свого ж виборця! За публічною ширмою пустих слів про «руку Москви», «людей Фірташа» сісти у свій Mercedes і відчути особисту перемогу над усім буденним «гапликом», яким зараз накриваються країна, область і місто Чернівці.

Максим Юрійович — хрестоматійний приклад хитрого і підлого політика, який готовий на все, щоби стати «Містером Мерседесом». Зберігаючи видимість патріотизму, він грає на емоціях, на вірі і долях людей. Не можна боротися з Фірташем одною рукою, а іншою лобіювати інтереси Ахметова. Не можна на словах підтримувати боротьбу з контрабандою та корупцією — і одночасно ударними темпами зводити власне «Межигір’я». Врешті-решт, не можна відверто лобіювати драконівські законопроекти проти вживаних авто для небагатих українців, а самому їздити на незадекларованому «Мерсі», який коштує мільйони — з датою свого народження, викарбуваною на іменних «бляхах».

…У серіалі олдовий детектив Ходжес на межі божевілля таки знаходить «Містера Мерседеса» і не допускає повторення трагічного теракту. В нашому ж житті такі кадри як Максим Юрійович, його колеги з українського класу «бариг» та інший обслуговуючий елемент під «ментівським» дахом — перемагають здоровий глузд та залишаються панувати. Тому українське життя й заокеанський кінематограф так несхожі, а є, скоріше, проекцією сподівань. Найчастіше — безпідставних.

Михайло Шморгун — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Вадима Чуприни